ПРЕЗЕНТАЦІЯ

                                 

    Впровадження медіаосвіти в школах України - це важлива складова розвитку інформаційного суспільства.
     Інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного суспільства та його наступної фази - суспільства знань - починають кардинально змінювати не лише світову та національні економіки, а й життя людей та спосіб влаштування сучасного світу. Тому ця проблема стала однією з основних для більшості міжнародних організацій, наукових та освітянських спільнот, а отже, і засобів масової інформації в Україні зокрема.
Проблема медіаосвіти в контексті світового інформаційного простору є комплексною, її прямо чи опосередковано вивчали такі вітчизняні журналістикознавці, як В. Різун, М. Тимопіик, В. Шкляр, І. Слісаренко та ін. Останнім часом проблемою переймаються і представники точних наук, зокрема вчені Л. Шульман і В. Пугач, їхні колеги з НАНУ, які активно пропагують у друкованих та електронних ЗМІ ідею інтеграції української науки в світовий процес.
На численних міжнародних конференціях із проблем інформаційного суспільства та суспільства, побудованого на знаннях, що проводилися під егідою ЮНЕСКО (Майнц, Німеччина, 2002; Париж, Франція, 2003; Будапешт, Угорщина, 2004), та світовому саміті з проблем інформаційного суспільства (Туніс, 2005) було зроблено певні важливі теоретичні узагальнення щодо тенденцій розвитку світової медіаосвіти та ролі ЗМК у цьому процесі. Загалом було визначено, що сучасна інформаційна революція стала можливою лише завдяки збігові кількох чинників. Серед головних - поява цифрових засобів обробки інформації, прискорений розвиток електроніки, освоєння людиною космосу і створення супутникових технологій зв'язку, розробка інформаційних мережевих технологій і створення інтернету.
Для прикладу, генерування й використання знань, інвестиції в науку та освіту для забезпечення сталого розвитку й підвищення рівня життя в різних країнах істотно різняться. За даними Світового банку, 85 % сукупних світових інвестицій у науку здійснюють країни-члени ОЕСР, 11 % - Індія, Китай і Бразилія та нові промислово розвинені країни Східної Азії, і лише 4 % - решта країн світу, до яких належить і Україна. Тому держави з передовою економікою створили для себе благодатне замкнене коло, коли результати наукових досліджень і якісної підготовки кадрів забезпечують створення нових багатств, які є основою для подальшої підтримки власної науки та освіти.
    У цьому контексті важливо проаналізувати рівень розвитку інформаційного суспільства та ринку телекомунікації в Україні.
     Наша держава з 46-мільйонним населенням має один із найвищих у світі індексів освіченості (9 % письменного населення) і величезний потенціал, але залишається країною з низькотехнологічною промисловістю та недостатньо розвиненою інфраструктурою. Важливим чинником, що може посприяти становленню України як потужної інформаційної держави, є розвиток рівня медіаосвіти.
     За свідченням фахівців ЮНЕСКО, медіаосвіта з'явилася як інструмент захисту від шкідливих ефектів і трендів медіа. Першою країною, яка використала цю парадигму "щеплення", стала Велика Британія в 30-х pp. XX ст. У 60-х pp. переважна більшість західних інтелектуалів із заперечення медіа переключилася на заперечення та критику різних видів медіа й популярної культури. Цей процес прийнято називати "парадигмою популярної культури". Нарешті, наприкінці минулого століття прийшло розуміння, що ідеологічна сила медіа була пов'язана з натуралізацією зображення. На сьогодні у Великій Британії та Австралії медіаграмотність викладається як окремий курс, у плані підготовки фахівців за гуманітарним напрямом.
      Виходячи з основної ідеї цього документа, медіаосвіта має розпочинатися якомога раніше й тривати весь період навчання в школі, позашкільному закладі та в університеті. Важливо наголосити, що медіаосвіта в країнах західної демократії відповідає такому заклику: "Освіта впродовж життя!" Приміром, французький дослідник Жан Гоне медіаосвітню практику в своїй країні представляє в такій послідовності: "ЗМІ в початковій школі", "Мас-медіа в колежі", "ЗМІ в ліцеї", "ЗМІ в професійному ліцеї", "ЗМІ в університеті".
За умови, коли кожен користувач може за допомогою власного комп'ютера ввійти до всесвітньої мережі й отримати інформацію, що зберігається там у якомусь іншому комп'ютері, відбувається, на думку західних фахівців, процес розмивання кордонів і дифузії між різними засобами масової інформації, що впливає і на процеси медіаосвіти. Ми стаємо, таким чином, свідками вже глобального процесу з медіаконвергенції.
     Дослідники-журналістикознавці нині розрізняють власне журналістську освіту і медіаосвіту (Media Education), або медійну освіту. Науковці в Північній Америці й Західній Європі запропонували чимало визначень цього поняття, вони розробляють теорії, вказують напрями медіаосвіти, обґрунтовують її моделі. Безперечно, до медіаосвіти належать аудіовізуальна освіта, кіноосвіта, а також, за аналогією, телеосвіта, радіоосвіта, мультимедіаосвіта, інтернет-освіта тощо.
     Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Б. Потятиник пропонує своє визначення: "Медійна освіта - це науково-освітня сфера діяльності, яка ставить за мету допомогти індивідові сформувати психологічний захист від маніпуляції чи експлуатації з боку мас-медіа і розвинути/прищепити інформаційну культуру... Медійна освіта спрямована і на масове оволодіння елементарними журналістськими навичками та новітніми технологіями, і на захист індивідів від надміру агресивного інформаційного довкілля (скажімо, впливу екранного насильства, пропаганди, порнографії, реклами)".
      Медіаосвіта - це комплекс спеціальних знань і методів підготовки до сприйняття інформації, що виробляється як регіональними, так і міждержавними ЗМК. Останнім часом у поняття медіаосвіти включено етичні категорії толерантності, віротерпимості. Проте основним питанням медіаосвіти залишається адекватність інтерпретації інформації.
      В Україні медіаосвіта тільки розпочинає свою історію. У 2003 р. було започатковано випуск електронного журналу "МедіаКритика" [http:www.mediakrytyka_franko.lviv_ua], організовано круглий стіл "Сучасна преса: інструмент конфліктності чи толерантності", влаштовано першу інтернет-конференцію "Медіаосвіта в Україні: стан і перспективи", в якій взяли участь журналісти й педагоги з різних міст України та Польщі.
      За останні роки члени редколегії "МедіаКритики" провели кілька прес-конференцій на факультетах журналістки і в інтернет-центрах ІТАР в Україні. На них Міністерству освіти і науки України було запропоновано створити мережу медіаосвіти, зокрема ввести до програм підготовки й перепідготовки педагогічних кадрів курс з медіаосвіти, розглянути доцільність уведення спеціальності "медіапедагог".
     Якщо не вдається переробити пресу, то треба змінити її аудиторію. Саме такий підхід і застосовує медіаосвіта з намаганням прищепити "психологічний імунітет" до патогенного впливу медіа, який пов'язують із надміром реклами, пропагандою і фальсифікацією, екранним насильством і порнографією. Отже, медіаосвіта -це, з одного боку, оволодіння сучасними комунікативними технологіями, а з другого - формування більш відповідального ставлення до використання цих технологій.
     У світі останнім часом утверджується досить широке розуміння медіаосвіти не тільки як певного компонента шкільного чи вишівського навчання, а й як довгострокової суспільно-просвітительської діяльності, що охоплює дітей і дорослих, медіаосвіта розглядається як постійний розвиток і самовдосконалення особистості в суспільстві.





                                                        Використані джерела:
1. Медіаосвіта: європейський досвід та українські перспективи в контексті шкільної та післядипломної педагогічної освіти. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Чернігів, 2013. – 144 с.

2.Онкович Г. В. Сучасна медіаосвіта: зарубіжний і вітчизняний досвід // Світові стандарти сучасної журналістики / МОН України. Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького; Інститут Медіа-Права; Могилянська школа журналістики НАУКМА / відп. ред. Т. Г. Бондаренко, С. Квіт. - Черкаси : Видав. Чабаненко Ю., 2010. - С. 47-51